Marianna
Зарегистрирован: 31.01.2012 Сообщения: 144 Откуда: Київ
|
Добавлено: 02.02.2012, 01:27 Заголовок сообщения: Проза |
|
|
Дійти до сонця
Вона босоніж бігала по росі, усміхаючись небу. Дитяча радість нещадно залізла Дарці в душу і зруйнувала залишки байдужої дорослості.
Збивши ноги об мале каміння, дівчина впала на вранішню мокру траву біля синьоокої річки. Втома розлилася по судинам її молодого тіла.
Дарця закрила очі і почала думати про щастя. Вона намагалась уявити, якого кольору найвища точка людського життя.
Та у неї нічого не вийшло. Уява відмовила, розум мовчав, серце дрімало.
Тоді Дарця встала і пішла...
Білий
... довгою-довгою дорогою. Пішла невідомо куди. Аби йти.
Іноді треба робити щось просто:
просто дихати,
просто танцювати,
просто йти,
просто жити. І не треба нічого пояснювати.
Пояснення вбивають життя.
Дарця прямувала за покликом серця.
Назустріч їй йшло безліч людей. Ці люди ховались від довколишніх і від себе. І чим глибше ховалися, тим менш людяними ставали.
Живі мерці.
Дарця прямувала за покликом серця.
І виросло в далечині місто. А перед ним храм. Його золоті хрести, здавалося, от-от дістануть неба, а молитви, які лилися зсередини, заповнювали душу під вінець.
Дарця йшла і думала, що, мабуть, саме в цих стінах живе Бог.
Отут він ходить.
Отут він сміється.
І зустріла Дарця черницю. Йшла вона у велике місто. У кам’яних людей грошей просити заради спасіння їхніх же душ. Повні віри були її очі.
І зупинилась дівчина від захвату. І напилась сповна цієї безцінної віри. І узріла раптом, що колір щастя цієї жінки в чорній одежі – білий.
Так відкрилось її серце вперше.
Червоний
На краєчку міста жив своєю реальністю маленький будиночок. А на його подвір’ї сиділо двоє людей.
Дарця спостерігала, як сивина, яка впала на їхні голови павутинням років та нитками історій, стелилась їхньою шкірою.
І зацвіли дівочі очі від хованої краси, яку Дарця витягнула з цих двох людей.
Він ніжно тримав її за руку. Ніби діамант, який вартий сотні чужих життів і ще одного – його.
Вони були разом уже тисячу років, як їм здавалося (для когось все життя – це ціла вічність, якщо це життя чогось варте). І знала Дарця, що пройшло це подружжя і вогонь, і воду. Побажала вона собі такого ж святого кохання. І засяяло все навкруги.
І узріла Дарця, що колір щастя цих людей – спільний.
І був він червоний.
Так відкрилось її серце вдруге.
*****
Дівчина потонула у місті.
Вона йшла вулицями поміж сірих будинків. І люди у цьому місті були сірі. Усі.
Окрім кольорові плям знахабнілої реклами та дітей.
Малюки, щоб вони не робили (плакали, гралися, кричали), завжди були щасливими.
І серце Дарці відкрилось втретє.
І розгубилась вона.
Бо не було у дітей кольору щастя. Наївна віра породжувала чистоту думок, тому не знали ще діти поганого, чорного, не пізнали вони ще життя у всіх його проявах - помаранчевого, синього, білого.
І щастя їх було своє, породжене їхнім же малесеньким, але чистим серцем.
Синій
І тікала Дарця з міста.
Воно хотіло з’їсти її з усіма внутрощами.
Це лякало дівчину.
Вона бачила, як брудне місто ковтає цих сірих людей і у неї по тілу повзли малесенькі мурахи.
І тікала Дарця з міста.
Вирвалась на волю і вимилась свіжим золотим повітрям.
Її зустріла дика розбита стежка, яка за руку вела до гомінливого лісу. Сонце грало листям цих могутніх дерев, а над ними, поміж хмар, літав сокіл.
Довго Дарця дивилася на нього і не могла зрозуміти, що так привабило її у цьому птахові. Поки її серце не відкрилось вчетверте.
Її накрило картинками минулого, зовсім незнайомого їй життя.
Колись цей загадковий птах був диким легенем.
Поважав він, але ненавидів землю.
І мріяв про синє небо.
Тому помер від смутку за синьою волею.
Пожалів його Бог, зробив птахом гострокрилим.
І колір щастя тепер у цього воскреслого хлопця – синій.
Зелений
Ліс зустрів дівчину сміливо. Дбайливо і ніжно огорнув її своєю тінню.
А повітря пахло молодим корінням. І від нього паморочилося у голові. І якісь рідні тварини були тут. Не лякав їх несподіваний гість. Навпаки... Вони вимальовували радість своїми рухами і голосом.
Дівчина мандрувала смарагдовими лабіринтами, смакуючи дорогоцінні ягоди цього лісу, який жив, немов окрема миролюбна планета. І здавалось, що ці красені-дерева нікому, ніколи, нічого поганого не зроблять.
На зеленій траві лягла Дарця спочити. Прикрила втомлені від побаченого, очі. І приліг поряд з нею вітер. Підступно посміхнувся і почав пестити маленьким зеленим листочком її вуста. І від тої несподіваної ніжності, яку ніс грайливий коханець беріз, замовк увесь ліс.
Отямилась Дарця тільки тоді, коли вітер згвалтував її і втік. І злякано закричали берези.
І від розпачу відкрилось її серце вп’яте.
І побачила Дарця що цей світ теж має колір щастя. І він зелений.
Фіолетовий
І пішла дівчина далі.
Стежки плутались у неї під ногами. І хижою змією привели вони Дарцю на макове поле. І голубі очі дівчини потонули у червоному морі, ласуючи кожною пелюсткою.
Забувшись, втрапила Дарця у середину поля - серце усіх цих квітів.
Перед нею виріс самотній старий дуб. А під ним сидів чоловік. Він тримав у руках старий пошматований зошит. Дарця посміхнулась незнайомцю і привіталась. Чоловік підняв на неї свої сірі очі і промовчав. Дивна тиша запалала у повітрі. Не витримала Дарця, погасила її питанням, яке породила її цікавість.
- Ви хто?
- Я? – чоловік посміхнувся, - Я – письменник.
- Ви пишете?
- Я писав, - руки чоловіка затремтіли, - Ось книга усього мого життя.
- А я можу її прочитати?
- Можеш. Її читали усі, хто йшов цією хижою стежкою.
Чоловік ніжно, ледь дихаючи, віддав пожовклі листки дівчині. І Дарця занурилась у черлені літери. І з кожним рядком її душа тремтіла так, як тремтіли руки у старого письменника.
І, перегорнувши останню сторінку, серце дівчини відкрилось вшосте.
І узріла Дарця, що колір його щастя – фіолетовий...
Жовтий
Листя несміливо торкало золоте волосся дівчини, яка сиділа під могутнім дубом, біля письменника.
- Ви поклали на це усе своє життя?.. Мабуть, воно було того варте. А що далі? Що ви будете робити далі?
- Чекати наступного читача...
- Навіщо?
- У очах кожного, хто це читає, я бачу, що сенс мого життя- ця книга, не є даремною. Це розуміння живить мою душу.
- Сенс – яке дивне слово...
- Сенс – це кінцева точка мандрівки твоєї душі у цьому світі. І кожен повинен її знайти. От ти, наприклад, чого хочеш?
- Я? – Дарця замислилась, а потім раптово стрімко, загадково посміхнулась і її вуста засяяли коханням, - я хочу торкнутися сонця.
- То торкнись.
І дівчина пішла. Але тепер не просто так. У ній квітла божевільна надія.
І ноги дівчини втомились.
І шкіра на них потріскалась.
І кров точилася з п’ят її.
І напувала Дарця собою землю. Та не змогла втома дістати молодого дужого серця.
Дівчина йшла назустріч сонцю. І найперший його промін торкнувся тільки її очей.
І тоді вона побігла, простягнувши руки у новий світ..
І відкрилось її серце всьоме.
І узріла Дарця, що колір її щастя – жовтий.
І померла у купелі сонця.
21/11/2008 друк журнал "Sacratum"#7   |
|